Поетична сторінка

 

Юрій Бочко

 

Як важко знайти унікальність

Щирість ганебною стала повік

За спалахом звук фотокамер

Втрачається сутність людської душі

 

Буває подивишся - з виду людина,

Дізнаєш поближче - аж лячно стає.

Наскільки копійка є постать невинна,

Наскільки забута людська доброта

 

Буває кричиш в порожнечу,

Відлуння заглушує сутність думок,

Відлуння у серці, відлуння у душах,

І навіть в очах є відлуння шматок.

 

Гортаючи своє життя, мов стрічку новин,

Ми пропускаємо найголовніше,

Наскільки важлива ж щирість сторін,

Ти тільки всміхайся частіше.

 

Михайло Надич

Якщо людина має серце,

Вона повинна відчувати все:

І сміх, і сльози, і радість з горем,

Бо почуття – це наше все

 

Але, якщо немає серця,

Тоді й не буде почуттів,

В душі замре усе одразу.

На серці буде лиш печаль

 

Не зміниш ти нічого зразу,

А тільки будеш ти стоять

Дивиться людям прямо в очі,

Шукать того,чого нема в тобі.

 

Анатолій Лісничий

Тремтячими руками напишу

Тобі останній лист, останній ій візит.

Я мовлю правду, чисту і святу,

І вже в останнє гляну в твої очі.

Мовчати буду довго, доки ти,

Марнітимеш, зостанешся пустим.

В твоїх руках, що розставляли сітки,

Зостанеться листок мої сліпих надій.

І слово мовлячи устами честі,

Я збережу у пам’яті своїй,

Як ти сказав: «напевно зміг любити,

Та ти не та, й не той, кого б я полюбив»

І в більшості в моїх дурних причудах,

Немає місця для людей і почуттів

Тебе зустрівши, думав, що зумію,

А розтопити серце не зумів

 

 

Пам’ятаю кожну дрібницю,

Кожну сіль із очей своїх.

Кожну мить і споминів крихту,

Кожне слово і серця біль.

Не чекати новин про погоду,

Не чекати зізнань від душі.

Не чекати тепла-проміння,

Щоб зігрітися зміг в самоті.

А навіщо тепер страждати,

Коли вже не вернеш людей,

Коли люди в минуле відходять,

Чом просто не крикнуть – прощай…

 

 

Я тебе розумів з півслова.

З абсолютної тиші чув крик.

З твоїх очей збирав гарячі сльози,

В мої долоні – збираючи печаль.

Та ось стіна – розлука мимоволі.

На роздоріжжі дві німих душі.

Не здатні говорити між собою.

Розходимось, як в морі кораблі.

Для кожного своя, нова дорога.

Тобі - життя, мені-лиш листопади.

Тобі- надій окрилених відвага,

Мені – розчарувань гіркий полин.

 

 

Здається сьогодні останні хвилини,

Останні хвилини прощання й жалю.

Скільки днів і годин забрали вони,

Скільки часу пустили на вітер.

Скільки зорі будуть світити,

Я повинен шукати сили,

Я повинен під шумом вітру,

Зустрічати своїх ворогів.

А вони  позлітались птахами,

Що розгнівано крила здіймають.

А вони зупинитись не можуть,

Бо в моїй голові живуть.

Мої демони, знову назовні.

І образи, і злість, і печаль.

Мої демони – думи останні.

Шматували холодом тіло,

Вщент розбили кришталеві мрії,

Змішали з брудом любов і людей.

З брудом лишаються тільки,

Мої вороги, що сидять в голові.